Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

(Поезії, що подаються, переклав М. Туз.)

НА КЛЕЙНОД МИЛОСТИВИХ ПАНІВ ПЛЕТЕНЕЦЬКИХ

Господь тілом на хресті нам здобув спасіння

І до раю спрямував наше животіння,

Задля нас він подолав пиху преворожу —

Уразила сатану в серце зброя Божа.

Задля нас і звитяга Костянтину слана,

А від нього почата віра православна.

Тим-то різних єресей валяться твердині,

А сини православних квітують донині.

Ясний місяць та зоря в клейноді одному

Разом вміщені; світять падолу земному.

Такий знак символічний дано за герб дому

Плетенецьких, а з ними ніколи нікому

Не зрівнятись у вірі, що Богові мила,

У святості істинній і слова, і діла,

їм за зброю був і є хрест непереможний,

Життя їхнє зразкове сяє сонцем гожим.

Хай же слава цих людей доти не заходить,

доки місяць високо в небі зорі водить.

КОЛЯДА

Православні, день прийшов душу звеселяти —

Нам вшестя Христове скоро зустрічати.

Зволив Бог зійти униз зі свого престолу

Сатану прогнати геть з нашого падолу

Щоб творіння рук його лиха не терпіло,

Він принизив до людей святе своє тіло.

То ж вітати Господа стараймося, браття,

Якомога більше хай з'явиться завзяття.

За те Богу подяка і велика шана,

Що приніс в вшесті нам спасіння бажане.

Уродини нам твої радісно зустріти

Дай же, Боже. Просимо нас благословити.

Касіян Сакович (1578–1647)

Народився в с. Потелич на Львівщині в родині православного священика. Навчався в Замостенській та Краківській академіях. Був дяком у Перемишлі. У 1620р. прийняв чернецтво і став ректором школи Київського богоявленського братства. В 1624 р. переселився до м. Любліна, де був проповідником при місцевому братстві, а в 1625-му перейшов в унію і до 1639 р. завідував Лубенською архімандріею. Помер католицьким священиком у Кракові. Автор полемічних творів та поетичної книги «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», виданої в Києві 1622 р. (Поезії, що подається, переклав В. Крекотень [5])

ІЗ «ВІРШІВ НА ЖАЛІСНИЙ ПОГРІБ ШЛЯХЕТНОГО РИЦАРЯ ПЕТРА КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО»

* * *

Коли козацьку мужність королі пізнали,

То рицаря отсього їм за герб признали,

Котрий готовий завжди вітчизні служити,

Життя за її волю своє положити…

Любов великим жалем нам душі покрила,

Коли смерть того мужа від нас оддалила,

Котрого мужність знали геть усі усюди,

Татари, турки навіть і північні люди.

Не раз громив оршаки[6] орд хижих татарських,

Стаючи на дорозі в звитягах рицарських.

Проти полків турецьких умів мужньо стати,

Із силою малою вовків розігнати.

* * *

Хто б хотів достатньо тут справи описати

Конашевича Петра і на світ подати,

Мав би той у грецького поета Гомера

Зичить розуму або ще у Демостена,

Котрі греків своїх честь і воєнну славу

Описали доладу, маючи підставу.

Та нас трудно з ними в тій вправності рівняти,

Ми в науках праць таких не хотіли мати.

Хоч у нас і простий ритм, годі промовчати,

Того мужа гідності станем величати.

А найперше про його рід і виховання

І у молодих літах у школах навчання.

У перемиських краях, на самім Підгір'ї

Народився він і ріс в православній вірі.

Потім у Острог пішов для наук поштивих,

Розквітали котрі там за благочестивих

Тих княжат, котрі й самі науки любили

І маєтностей своїх для шкіл не жаліли,

Аби молодь до наук бралась неліниво,

Церкві нашій і Русі на духовне жниво.

Боже, дай, щоб школи ті далі протривали

І хвалу тобі нехай завжди б помножали.

Конашевич славний, там немалий час живши,

У слов'янському письмі вправності навикши,

Почуваючи в собі здібність воювати,

За пороги поспішив, щоб козакувати.

І між рицарями там, живучи час довгий,

Вміння рицарське довів, ставши під корогви.

Військо гетьманом його за оте обрало,

Турків з ним і татарву мужньо побивало.

В час свого гетьманства взяв місто кримське Кафу,

Що аж сам султан зазнав немалого страху.

Чотирнадцять йому там тисяч люду збив,

Каторги одні спалив, інші потопив.

Із неволі безліч він християн звільнив,

Бог його і воїнство в тім благословив.

За найбільшу рицар в нас має нагороду,

Як з неволі визволя бранців на свободу.

І за те йому гріхи бог всі одпускає,

А по смерті він його в небі поміщає.

Дізнавав не один раз турчин той, поганин,

Його силу і прудкий на війні татарин.

Розповість мултян земля, а також волошин,

Як їх той гетьман своїм рицарством полошив.

Дізнавав інфляндчик теж його війська сили,

Як їх рицарі оті, мов траву, косили…

Тож умінням на війні того досягав,

Що без шкоди для своїх ворога змагав.

А як місто він яке християнське брав,

То лишати в нім церкви в спокої казав.

Гляньте, той гетьман який був благочестивий:

По звитяжстві пам'ятав про свій стан поштивий.

Ні, не скоро вже такий з'явиться на світі,

Щоб і військом, і пером так умів рядити.

А без нього нас беруть напасті і горе —

Палить воєн нас пожар, внутрішні роздори.

Зауважимо отож: воїнів хоробрих

Для держави треба нам і гетьманів добрих.

До гетьмана я свого знову повертаю,

Конашевича Петра, в ньому відзначаю:

Нашу віру він беріг в серці своїм свято

І від ворога її боронив завзято.